Музей Київської ГЕС

Про те, як ми збираємося до чергового екстрім-прес-туру «Таємниці забутого плацдарму», можна писати окремий матеріал. Дощі, політична істерія, легка осіння депресія. А десь там – розкішні ліси і зовсім інше життя. Перші дзвінки починаються десь у середу – їдемо-не їдемо? У четвер конкретно – куди саме рушимо? Після ток-шоу у п‘яницю, колеги журналісти просто вимагають – поїхали куди завгодно, аби подалі від усього цього!

Майже щосуботи неформальний Клуб журналістів-слідопитів, формує строкату автоколону і вирушає до Нових Петрівців – до Музею слідопитів. Цього разу два бувалих Жигуля, Славута і потужний джип Мітцубісі.

-Бачу, вже не можете без пошуку! – хитро посміхається директор Музею слідопитів Володимир Даниленко, - Хто вперше – огляньте виставку «Іржаве обличчя війни», а ветерани можуть приміряти військовий одяг…

Аж не віриться, що ще в червні ми і подумати не могли про створення цього музею. Старий слідопит Володимир Даниленко років з тридцять досліджує місця боїв на Лютізькому плацдармі. Зібрав потужну колекцію різноманітних залишків війни. Отим іржавим залізяччям буквально забите його подвір‘я. Подумавши, ми вирішили концептуально оформити виставку «Іржаве обличчя війни», а на її базі створити Музей слідопитів, який оформили як відділ часопису «Музеї України». Запросили сільського Голову Радіона Старенького, місцевих депутатів. Виконавчий комітет Новопетрівської сільради офіційно легалізував музей, дозволивши проводити пошуково-меморіальну роботу. Підтримав директор Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» Іван Вікован, доручивши проводити дослідження на місцях боїв. Захопився музеєм і заступник Голови Вишгородської райради Олександр Носаль, пообіцявши сприяння на районному рівні…

Але, найбільше захопилися Музеєм слідопитів столичні журналісти. Ми розробили спеціальний екстрім-прес-тур «Таємниці забутого плацдарму». Програма дуже проста – короткі екскурсії в Музей слідопитів, музей «Битва за Київ у 1943 році», а потім виїзд на Лютізький плацдарм. Робота з металодетекторами, пошук останків радянських солдат… Стихійно виник цілий неформальний Клуб журналістів-слідопитів!

Поки новачки захоплено фотографували експонати, ми приміряли різноманітний військовий одяг, несподівано перетворивши цей процес у цілу фотосесію. Особливою популярністю користувалися муляжі німецької зброї…

Натішившись, ми рушили за Димер, довго кружляли лісовими дорогами, зупинившись біля високого дощаного паркану. Тут мріють збудувати жіночий монастир. А нині діє монашеський скит, де мешкає сім монашок і дитина. Кілька дерев‘яних будиночків. Гарно впорядкована братська могила, де пошуковці урочисто перепоховують останки невідомих солдат. Встановили розпяття, виготовлене у Почаївській Лаврі…

Монашки проводять дні у роботі і молитвах. Світла нема! Палять свічки! Хоча прямо через двір проходить лінія електропередач. Але, підключення коштує аж 80 тисяч гривень! Вимушена екзотика. Журналісти допитувались, як жінки виживають взимку? Ті питання просто не зрозуміли – «Молимося. Топимо грубку. Чистимо сніг…»

До експедиції приєднався пан Василь із Сухолуччя з потужним детектором. Експедиція заглибилася в ліс, обережно долаючи перешкоди занедбаної дороги.

Приїхали! Володимир Даниленко дістав детектори, щупи, лопати.

Дуже скоро ми зрозуміли, що тут були укріплені німецькі позиції. Землянки, траншеї. Знайшли чимало замків від скринь. Дерево вже згнило. Траплялося багато гільз. Кінська збруя.

Ймовірно, тут гарно попрацювали радянські сапери після війни. Надибали кілька розряжених мін австрійського виробництва, осколки…

Ветерани клубу відразу організували «штаб». На багажнику музейного Жигуля накрили імпровізований стіл. Дістали каву і до кави… Розвели багаття, попередньо продзвонивши землю міношукачем…

Вирахували місце, де був німецький бліндаж. Почали копати. Глибокий… Зрозуміли, що пізно виїхали – непомітно підкрався вечір…

Члени туру почали підтягуватися до «штабу», хвалячись знахідками. Нічого цінного не знайшли. Передавши деякі цікаві залізяки Музею слідопитів.

Яскравих вражень – купа! День запам‘ятається назавжди.

25 жовтня заплановане урочисте перепоховання останків невідомих солдат, знайдених кількома пошуковими загонами в братській могили у скиті. Скоріш за все, там будуть і останки тих трьох бійців, які ми знайшли минулого разу. Постараємося приїхати…

Вдома всі моментально заснули. Вже вранці почали перебирати фотографії. Побачили ті щасливі обличчя, фантастичну природу, згадали запах неймовірного лісового повітря… Увімкнули телевізор. Знову ті обридлі політичні скандали, остогидлі вибори, перекошені фізіономії депутатів…

…Чомусь постійно згадуються світлі образи монахинь із того загубленого в лісах скиту. Відсутність електрики, диявольського телевізора. Святі книги. Молитви. Щоденна робота. Потріскування свічок, тепло грубки… Може лише там починаєш розуміти щось таке, чого ніколи не відчуєш у великому місті. Особливо, лежачи на дивані перед телевізором…

А Володимир Даниленко і в неділю рушив кудись на плацдарм.

Відчуваю, що у наступні вихідні ми знову опинемось у загадкових хащах, поза зоною досяжності телефонів, поблизу Чорнобиля.

У цьому щось є…

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», член Клубу журналістів-слідопитів